ВНУТРІШНІЙ дефолт, масове  безробіття, руйнація бюджетоутворюючих галузей аж до повної неможливості їх відновлення, гіперінфляція… Ви можете продовжити цей список наслідків кризи для України. Спрогнозувати це неважко з огляду на безпорадність української влади, яка й до цього не вирізнялася дієвими кро­ками, а нині й поготів. Про те, що Україні наприкінці 2008 року загрожує широ­комасштабна економічна криза, дирек­тор Європейського департаменту Між­народного валютного фонду заявив ще на початку грудня 2007 року. Минув рік, і криза справді настала. Але, як і рік тому, жодних натяків з боку влади на власну відповідальність за долю країни. Замість антикризової стратегії нам безпардонно демонструють хаотичні рухи та політич­ну манірність.

Складно багатьом, але такого, як коїться в Україні, немає ніде

Що не день, то із завзятою упертіс­тю українська економіка сигналізує про негативні прояви кризи. На сьогодні вже загальновідомим фактом стало падіння на 45 відсотків потужностей у металургії  і на 20 – практично всієї промисловості. Різкий спад виробництва показали на­віть ті галузі, робота яких донедавна вва­жалася найстабільнішою: машинобуду­вання (-11 відсотків) і харчова промис­ловість (-12). Спад виробництва виник у галузях, орієнтованих не тільки на екс­порт, а й на внутрішній ринок, а падіння виробництва в переробній промисло­вості вдвічі (-21 відсоток) більше, ніж у добувній (-10). Як наслідок, це призвело до різкого скорочення потреб в елект­роенергії, газі, воді (-4 відсотки). Трудо­ві ресурси використовуються переваж­но за скороченим робочим днем і тиж­нем. За останніми прогнозами, від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі до кінця року перевищить 20 млрд. доларів.

Ці тенденції чітко простежуються в Полтавському регіоні, головний еконо­мічний потенціал якого сконцентрова­ний в одному промисловому вузлі – Кре­менчуцькому: на нього припадає до 70 відсотків промислового виробництва. Значну частку в ньому посідає Кремен­чуцький нафтопереробний завод ЗАТ «Укртатнафта», який нині змушений пра­цювати лише на 20 відсотків потужнос­тей. Безумовно, тут відіграли роль зо­внішні чинники: впродовж року ми спо­стерігаємо за конфліктом між акціонера­ми на міждержавному рівні. Це суттєво вплинуло на обласні показники обсягів виробництва, адже підприємство є бюджетоутворюючим для області. Отже, можна сказати, що ще тоді це підпри­ємство було втягнуто в кризу. І хоча за­вод не планує зменшувати обсягів пере­робки, понад п’ять тисяч працюючих не відчувають впевненості у завтрашньо­му дні.

Через труднощі зі збутом продукції змушене скоротити на 52 відсотки об­сяги виробництва ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат», що ємістоутворюючим для Комсомольська (кількість працюючих перевищує 8,5 тисячі осіб). Це призведе до зниження середньомісячної заробітної плати в розрахунку на одного працівника на 1000 грн.  Подібна ситуація на ВАТ «Кремен­ецький колісний завод», де з 1 листо­пада було офіційно впроваджено режим жорсткої економії ресурсів і 3-денний ро­бочий тиждень, а з 25 грудня цього року до 12 січня наступного оголошено «ка­нікули». Під загрозою призупинення ви­робництва ВАТ «Кременчуцький стале­ливарний завод».

Слідом за цими потужними промис­ловими гігантами починає лихоманити підприємства обласного центру – ВАТ «Полтавський автоагрегатний завод», ВАТ «Полтававтормет», КП «Полтавський м’ясокомбінат» та інші. Частина підпри­ємств потерпає від розбалансування фі­нансового механізму в частині відшкоду­вання ПДВ, а також фінансових розрахун­ків. Приміром, ДП «Укрзалізниця» зави­нила за виготовлену продукцію та надані послуги ЗАТ «Тепловозоремонтний за­вод» 17,5 млн. грн., а концерну «Крюківський вагонобудівний завод» – 176 млн. грн., внаслідок чого він змушений припи­нити поставку залізничних вагонів.

Чергова цифра, яка шокувала цими днями: борг із заробітної плати в Україні перевищив 1 млрд. гривень. Тільки за жовтень заборгованість зросла на 23 від­сотки або на 194,2 млн. грн. Із 12 млн. працюючих українців майже 265 тисяч працівників економічно активних підпри­ємств своєчасно не отримали заробітної плати. На Полтавщині сума невиплаченої людям зарплати нині становить 30 млн. грн. (70 відсотків – промислові підприєм­ства, 14 – АПК, 6,2 – будівельна галузь). Незабаром центри зайнятості заполо­нять звільнені будівельники, які зводили по всій країні житлові масиви, що тепер невідомо скільки зяятимуть порожніми вікнами і зватимуться «довгобудами» (це тема окремої розмови, бо маємо привід сучасного «МММ» із благословення дер­жави). До кінця року в області очікується наплив 50 тисяч трудових мігрантів із-за кордону. А скільки ще їх буде, коли понад 2 млн. українців працюють на заробітках тільки в Російській Федерації? Отакі «кві­точки»…

Такого немає ніде в світі. Падіння в інших країнах вимірюється десятими чи сотими частками відсотків, а подекуди – кількома відсотками. Чи відчуває кри­зу такою мірою, як українець, пересіч­ний громадянин Білорусі чи Російської Федерації? Вона практично їх не торкну­лася, на відміну від українців. Візьмемо для прикладу Білорусь. Це невелика кра­їна, яка перебуває фактично в політичній і міжнародній ізоляції, але там усе пра­цює, люди отримують зарплату і мають соціальний захист, підприємства випус­кають продукцію, яка реально конкурує на міжнародному ринку.

А яка наша продукція конкуренто­спроможна? Коли ставилося питання про вступ України до СОТ, я запитував: що ми реально й конкретно продавати­мемо? На пальцях можна полічити заво­ди, побудовані за останні роки в Україні. І ті, здебільшого, тільки в харчовій про­мисловості. Але ж і це для внутрішнього споживання, а не для того, щоб відправ­ляти за кордон. Наша продукція неконкурентна для європейських чи американ­ських ринків, і не треба себе тішити ілю­зіями. Бо ми вчасно не модернізувалися і не поставили за мету довести технології підприємств до міжнародного рівня. А зробили все з точністю до навпаки, від­кривши наш ринок і територію для імпор­ту. При цьому постаралися зіпсувати сто­сунки з Росією, втратити спільні ринки в країнах СНД. А якби нормально вибуду­вали взаємовідносини, то мали б довго­строкові проекти і вдалося б працювати на експорт із більшою імовірністю і виго­дою, без взаємних митних зборів.

Нині вже експерти визнають, що при­скорений вступ України до СОТ дискре­дитовано: основоположні принципи організації, які передбачають сприяння експортерам, були підмінені створен­ням тепличних умов для імпортерів – на­чебто для боротьби з інфляцією. Дер­жава фактично відмовилася від захисту внутрішнього ринку. Натомість підігрівалася політика надспоживання. І тут свою роль відіграли масові кредити, коли з пропозицією допомогти купити пральну машинку декілька банків відразу кидали­ся наввипередки до покупця в магазині. Споживацький бум обійшовся державі майже у 80 млрд. доларів (у 2,2 рази пе­ревищує державні резерви) – безконт­рольні закордонні позички банків. «Ма­ємо те, що маємо», і тепер беремо ко­шти в борг у МВФ на 30 років, щоб лата­ти дірки в бюджеті…

Некерована фаза–падіння неминуче

Донедавна головною антикризовою новиною була позика МВФ у розмі­рі 16,5 млрд. доларів. Влада сприйня­ла її ледь не як панацею і будь-які засте­реження істерично відкинула. Але хоча б подумати – мала б таки. Економісти роз­цінюють цю «руку допомоги», як необ­хідний крок для самих кредиторів МВФ. Україна належить до країн, що розвива­ються, і за рахунок яких держави «золо­того мільярда» вирішували й раніше свої фінансові питання. Тож і тепер мають на меті за рахунок них же виходити з кризи. У зв’язку з цим у суспільстві виникли за­питання: чому кредит не попросили в Ро­сії, як це зробила Ісландія, чи в Китаю, чи в іншої держави, чиї вимоги до відсотків та внутрішньої політики були б прийнятнішими для України? Тим більше дивно чути урядові заяви, що економіка Украї­ни краща за японську, коли ми позичає­мо в МВФ гроші, а японці в період кри­зи надають кредит МВФ – 98 млрд. до­ларів. Кажуть, що в Японії оголосили про початок рецесії, тоді як у нас не спостері­гається падіння економіки, а тільки зни­ження темпів зростання ВВП. Знаєте, це нагадує середню температуру по лікарні: якщо вона падає, то лікарня в цілому ніби одужує (хоча середня температура по лі­карні може впасти за рахунок тих людей, які просто померли).

А чого варта заява про те, що взага­лі не буде сформований Держбюджет на наступний рік? Це яскравий приклад не­компетентності уряду й фінансового бло­ку. Держбюджет має бути головним антикризовим важелем, баченням антикризової стратегії. Потрібні конкретні кроки уряду на випередження, а не якісь вірту­альні програми й утопічні проекти. Ана­літики, ґрунтуючись на історичному до­свіді, стверджують, що криза може бути сприятливим періодом для тих кроків і змін, які давно хотіли зробити, але не мо­гли з різних на те причин. Шкода, але ця теза залишається не почутою. Чому? Бо для цього представникам нинішньої вла­ди потрібно відмовитися від хибних пере­конань і уявлень, можливо, навіть злама­ти власне бачення і спромогтися сприй­мати нове. А вони рідко коли готові до та­кого. Висновок напрошується один – у цей нелегкий період для економіки дер­жави потрібні нові люди у владі.

Хто ж нині уособлює українську вла­ду? Це ті люди, яких привела на владний олімп «помаранчева» революція. Який у них управлінський досвід роботи? У ба­гатьох випадках вони ще вчаться пра­цювати в дорученій революцією сфері. І тільки звикнувши до одних умов, вони  навряд чи погодяться працювати в ін­ших. Хоча очевидні їхня бездарність і непрофесіоналізм. Коли прийшли до вла­ди, ставилося зовсім просте завдання – ідеологічно відірвати Україну від власної історії, переоцінити її, фактично перепи­сати. Здоровий глузд був замінений полі­тичною доцільністю. Але про які політич­ні амбіції сьогодні може йти мова, коли ваша політика збанкрутувала?

За останні 5 років населення України зменшилося на 5 млн. чоловік. То невже це не трагедія? Ми в період такої кри­зи дозволяємо витрачати сотні мільйонів на пам’ятники, не задумуючись про наслідки й передумови нинішньої ситуа­ції в державі. Прискіпливо вивчаємо по­дії минулих часів, просимо визнати у сві­ті трагедію Голодомору 30-х років, а як убезпечуємо своїх співвітчизників від по­вторення тих сторінок історії? Те, що нині відбувається в суспільстві, – не менша трагедія. Тільки відгукнеться вона тріш­ки пізніше.

Про сукупність показників, які при­звели до нинішньої ситуації, слід говори­ти чесно. На кону – доля країни. Ті сили, які довели країну до такого стану, повинні визнати свою неспроможність і відійти вбік, щоб дати змогу працювати іншим. Треба просто зізнатись у власній недіє­здатності, а не «притягувати за вуха» сві­тову кризу до українських реалій.

Криза як персональний виклик

Одвічне слов’янське питання: «Що робити?» Але в нашій ситуації, ставля­чи його; навряд чи хочуть чути відповідь. Економічна криза, що розгортається, є світовою, і Україна не має жодних шансів уберегтися від її руйнівних наслідків. Тим більше при такій реакції очільників дер­жави, які ставлять наголос на стабіліза­цію лише банківської сфери. А як же про­мисловий сектор, металургійний комп­лекс, машинобудування, інші галузі, со­ціальний сегмент? Треба враховувати, що криза – це не лише втрати та випро­бування, а водночас і шанс для модерні­зації, для вироблення нових орієнтирів економіки, шанс для країни, яка, вдало відреагувавши на виклики, може одер­жати якісно нове місце в новому світі. Але якщо й надалі застосовуватиметься стандартний набір методів, то Україна просто стане донором глобальної кризи. Як актив тут можуть послугувати борги, а також ресурси.

Хай це звучить, як іронія, але в нас справді багата країна, бо маємо такі ко­лосальні втрати: електроенергії – до 30 відсотків, палива при опалювальному сезоні – до 50, води – до 60. Нині саме час, аби швидкими темпами впровадити енергозберігаючі технології! Україна має величезний дефіцит інфраструктури, і це може стати ключовим моментом стабілі­зації внутрішнього ринку: будівництво мостів, сучасної системи автомагістра­лей, національної мережі швидкісного залізничного сполучення, дешевого й доступного житла підтримає економіч­ну активність і зайнятість в умовах ли­хоманки зовнішніх ринків. Багато євро­пейських держав, незважаючи на кризу, не згорнули інфраструктурних проектів, а продовжують спрямовувати гроші в економіку. Переконливим прикладом є також прийняття Китаєм програми під­тримки економічного зростання завдяки стимулюванню внутрішнього попиту.

Нам же потрібно передовсім відмо­витися від популістської моделі розви­тку й політики «проїдання». Криза викри­ла серйозні прорахунки уряду, який був налаштований на збільшення соціальних витрат, а не на розвиток промисловос­ті. Людям не потрібні подачки, які спри­чиняють інфляцію. Необхідні інвести­ції в українську економіку шляхом цільо­вих державних програм. Варто також ви­окремити роль підприємств і їхніх влас­ників, які стоять перед вибором – або вони модернізують виробництво, стають конкурентоспроможними, або ця криза може стати для них останньою.

Криза перебудує мізки й амбіції – це вже точно. Вона обов’язково торкнеться кожного й уже нині впливає на імідж і рей­тинги конкретних людей, політичних сил, бізнесових кіл, які повинні об’єднатись, а не витрачати дорогоцінний час на між­усобні війни. Тільки взаємодія держави, бізнесу й суспільства, їхня взаємна дові­ра один до одного може мінімізувати як економічні, так і соціальні проблеми, які неминучі. Але треба мати бажання ба­чити вихід із ситуації, бо інакше не варто й заводити мову про це.